Казка про Земляниці під снігом

Жила в одному селі жінка. І було у неї дві дочки: старша про-нення – не рідна, а молодша о-Хана – власне дітище.

Мачуха одягала рідну доньку в нарядні плаття, а пасербицю в лахміття. На частку дочки діставалися ласки да баловство, а на частку падчерки – калатала і важка робота. Вона і воду носила, вона і прала, і обід варила.

Але мачуха все одно ненавиділа про-нення лютою ненавистю, тільки й мріяла, як би зжити її зі світу.

Ось одного разу в холодний зимовий день мачуха і про-Хана грілися біля вогнища. Розморило про-Хана від спеки і говорить:

– Ой, як мені жарко стало! Зараз би з’їла чогось холодного.

– Хочеш трохи сніжку?

– Сніг адже несмачний, а я хочу чогось холодного та смачного.

Задумалася про-Хана і раптом як гримне в долоні:

– Суниці, хочу суниці. Червоних стиглих ягідок хочу.

Про-Хана була вперта. Вже якщо що їй в голову спаде, ніколи не відступиться.

Підняла вона голосний плач:

– Мамо, дай суниці. Мама, дай суниці.

Не змогла її мати втихомирити і ось що придумала.

– О-нення, про-нення, ходи-но сюди, – покликала вона падчерку.

Про-нення якраз прала білизну на задньому дворі.

Біжить вона на поклик мачухи, на ходу мокрі руки витирає.

– Ей ти, йди-но в гори і набери ось в цей кошик стиглої суниці. Чуєш? А поки не набереш повної кошики, не смій додому і очей показати. Зрозуміла?

– Але, матінка, хіба росте суниця в середині зими?

– Росте не росте, а ти одне пам’ятай: прийдеш з порожніми руками, додому не пущу.

Виштовхнула мачуха про-нення з дому і двері за нею міцно-міцно замкнула.

Взула про-нення солом’яні сандалі на босу ногу, а куди йти, не знає. Взимку в горах суниця не росте. Але й з мачухою не посперечаєшся. Постояла-постояла про-нення на дворі, взяла корзинку і пішла в гори.

У горах було тихо-тихо. Сніг падав пластівцями. Високі дерева під снігом здавалися ще вище.

Шукає про-нення суницю в глибоко снігу, а сама думає: «Вірно, мачусі набридло, що я на світі живу, тому й послала мене сюди на погибель. Краще мені тут замерзнути. Може, тоді я свіжу зі своєю рідною матінкою ».

Полилися у дівчинки сльози, бреде вона, сама не знаючи куди, не розбираючи дороги. То вибереться, спотикаючись і падаючи, на гору, то скотиться в долину. Нарешті від втоми да холоду звалилася вона зовсім. А сніг все йшов, усе йшов і скоро намело над нею білий горбок.

Раптом хтось окликнув про-нення по імені. Прочинила вона очі. Бачить: нахилився над нею старий дід з білою бородою.

– Скажи, про-нення, навіщо ти прийшла сюди в такий холод?

– Матінка веліла мені набрати стиглої суниці, – відповіла дівчинка, ледве ворушачи крижаними губами. – А не те веліла і додому не приходити.

– Та хіба не знає вона, що взимку суниця не росте? Але не журися, ходімо зі мною.

Піднялася про-нення з землі. І стало їй раптом тепло і втоми як не бувало.

Крокує старий по снігу легко-легко, про-нення за ним біжить, і ось диво! Стелиться перед нею сніг, немов міцна хороша дорога.

– Он там стигла суниця, – каже дідусь. – Збери, скільки треба, і йди додому.

Подивилася про-нення туди, куди він вказував, і очам своїм не вірить. Росте в снігу велика червона суниця. Уся галявина ягодами усипана.

– Ой, суниця! – Тільки й могла сказати про-нення.

Раптом дивиться вона: старий кудись пропав, стоять кругом одні дерева.

– Так ось він хто! Бог-хранитель цієї гори! Ось хто врятував мене!

Склала про-нення молитовно руки і низько вклонилася. Потім набрала повну корзину суниць і побігла додому.

– Як, ти й справді знайшла суницю? – Ахнула мачуха. Думала вона, що ненависної падчерки вже в живих немає.

Зраділа про-Хана, села біля самого вогнища і давай класти ягоду за ягодою в рот, примовляючи:

– Ах, смачно! У роті тане!

– Ану, ану, і мені дай!

Спробувала мачуха і мовою прицмокнув.

А падчерці жодної ягідки не дали.

Про-нення і не подумала ображатися, не звикла вона до ласощів. Зморив її сон.

Задрімав вона у вогнища і дрімає.

Раптом мачуха підбігла до неї, голосно тупаючи ногами, і закричала в саме вухо:

– О-нення, про-нення!

Струснула вона дівчинку за плече.

– Гей ти, слухай, про-Хана не хоче більше червоних ягід, хоче лілових. Іди живо в гори, збери ліловою суниці.

Злякалася про-нення.

– Але, матінка, адже вже ніч надворі, а ліловою суниці, піди, і на світі немає. Не жени мене в гори, матушка.

– Що ти кажеш таке? Ти ж старша сестра, повинна все давати своїй молодшій сестричці, що та не попросить. Знайшла ж ти червоні ягоди, знайдеш і лілові. А не те і додому не приходь!

Виштовхнула вона пасербицю з дому без всякої жалості і двері за нею зі стукотом зачинила.

Побрела про-нення в гори. Зробить один крок, зупиниться, зробить інший, зупиниться і заплаче-заплаче. А в горах випало багато свіжого снігу. Вже не уві сні чи збирала вона тут свіжу суницю?

Кругом все темніше ставало. Раптом десь вовки завили. Затремтіла всім тілом про-нення, вхопилася за дерево.

– О-нення! – Почувся раптом тихий поклик, і звідки не візьмись з’явився перед нею знайомий дід з білою бородою.

– Ну що, про-нення, сподобалася твоєї матінки червона суниця? Смачна була? – Лагідно запитав її старий.

Подивилася йому в обличчя про-нення і раптом заплакала в голос, так їй гірко стало:

– Матінка веліла на цей раз принести ліловою суниці.

Почервонів старий від гніву, очі в нього блиснули страшним блиском.

– Пожалів я тебе, тому й послав їй червоних ягід, а ця лиходійка он що придумала! Ну, добре ж, я провчу її! Іди за мною!

Старий пішов вперед великими кроками. Швидко, як вітер, спустився він на дно глибокої долини, а дівчинка за ним біжить, ледве встигає.

– Дивись, про-нення, ось лілова суниця!

Глянула про-нення і очам не вірить! Весь сніг навколо світиться ліловими вогниками.

Всюди розсипана велика, красива, налита соком лілова суниця.

Боязливо зірвала про-нення одну-дві ягідки. Навіть на дні кошика світилися ягоди ліловим блиском.

Набрала про-нення повну корзину і пустилася з усіх ніг додому. Тут гори самі собою розсунулися і в одну мить опинилися далеко позаду, а перед нею, наче з-під землі, рідний дім виріс.

Тримає про-нення перед собою кошик обома руками, ніби щось страшне, і голосно кличе:

– Відчини, матінка, я знайшла лілову суницю.

– Як! Лілову суницю! – Ахнула мачуха.

Думала вона, пасербицю вовки з’їли. І що ж! Про-нення не лише повернулася жива-здорова, але й суниці принесла, який на світі не буває. Неохоче відчинила мачуха двері, глянула, і у неї навіть голос перехопило! Насилу-то вимовила:

– Ах, лілова суниця!

Про-Хана давай сунути ягоди в рот:

– Ах, смачна! Мова можна проковтнути. Спробуй, мама, швидше; таких смачних ягід, вірно, навіть боги не їдять.

І давай набивати собі рот.

Про-нення початку було відмовляти сестру з мачухою:

– Матушка, сестрице, аж надто ці ягоди красиві. Так і світяться! Не їжте їх …

Але про-Хана злобно крикнула:

– Наїлася, вірно, потихеньку в горах досхочу, та мало тобі, хочеш сама все доїсти.

Знайшла дурочек!

Послухала мачуха свою доньку, вигнала пасербицю з кімнати і жодної ягідки спробувати їй не дала.

Але не встигли мачуха і про-Хара доїсти ягоди, як самі стали ліловими-ліловими і до ранку обидві померли.

З часом вийшла про-нення заміж, і народилися у неї діти. Багато збирали вони в горах червоних, стиглих ягід, але в зимову пору суниці під снігом ніхто більше не знаходив.