Жила собі колись бабуся.
Якось задумала вона наварити бобу, тож намочила його у воді.
Трохи згодом дивиться — біб уже розм’як і набух. Бабуся заходилася пересипати його в казанок — одна зернина впала на землю й покотилася у куток саду.
“Добре, що тільки одна зернина випала”,— подумала бабуся й пішла по солому на розпал.
Раптом дмухнув вітер — і одна соломинка полетіла до бобу.
“Добре, що тільки одну соломинку понесло з вітром”,— подумала бабуся й почала варити біб.
Як розпалила вогонь, з нього випалу червона вуглинка й покотилася до бобу та соломинки.
Через якийсь час біб, соломинка та вуглинка вирушили на прощу до храму Ісе.
Ідуть та йдуть, аж бачать — перед ними річечка.
— От тобі й маєш! — промовили біб та вуглинка.
— Не журіться, я — найдовша, а тому буду мостом. Ви перейдете й мене перетягнете,— сказала соломинка й перекинулася одним кінцем на протилежний берег.
Перший хотів іти через місток біб. Але вуглинка закричала:
— Я перша! Я перша!
— Ні, я перший! Я перший! — заперечив біб.
— Та не сперечайтеся! Визначіть першого жеребкуванням! — порадила соломинка. Біб і вуглинка послухалися.
— От бачиш — таки на моє вийшло! — сказала вуглинка і ступила на соломинку. Та ненароком глянула вниз — і голова в неї пішла обертом, бо вона страх не любила води. Ноги в неї задерев’яніли, вона не могла й кроку ступити.
— Іди! Чого стала? — підганяла її соломинка. Бо вона не зносила жару. Але вуглинка стояла як укопана.
А тим часом соломинка загорілась і переламалася посередині.
nbsp; Бовть! — і вуглинка з соломинкою попадали у воду.
Біб спостерігав цю пригоду, та й ну сміятися:
— Ха-ха-ха!..
Так реготав, що шкурка на животі у нього луснула,
— Ой, болить! Ой, болить!..— простогнав він. Мимо йшла дівчина.
— Що сталося? — запитала вона.
— Капосна вуглинка впала в річку, а я сміявся, і в мене луснув живіт.
— Як мені тебе жаль! Проте не треба сміятися з інших
. Дівчина роздобула голку з чорною ниткою і зашила бобові живіт. Кажуть, тому й досі на ньому видно чорну смужку.
