Жив собі колись в одному селі чоловік на ім’я Генгоро. І був у нього дивовижний барабан. Ударить він у той барабан з одного боку, скаже: “Носе, витягуйся!” — і ніс видовжується. Вдарить з другого боку, скаже: “Носе, зменшуйся!” — і ніс укорочується.
Прийде до нього дівчина на порі й просить:
— Пане Генгоро, трохи видовжіть мені носа.
Генгоро вдарить по барабану з одного боку, скаже: “Дівочий носе, витягуйся!” — і приплюснутий ніс стає рівненьким. Прийде кирпатий хлопець і просить:
— Пане Генгоро, вирівняй мого носа.
Генгоро вдарить по барабану з другого боку — і ніс стає рівним.
Отим-то всі селяни любили Генгоро, ніхто про нього і слова лихого не казав.
Та якось заманулося Генгоро перевірити, наскільки видовжується людськиіі ніс. Він забув про свою обіцянку служити людям тільки на радість, ліг горілиць у лузі на траві та й почав бити в барабан.
— Носе, витягуйся! Носе, витягуйся!
Ніс Генгоро видовжувався, аж поки сягнув даху високого будинку. Та Генгоро не переставав барабанити:
— Носе, витягуйся! Носе, витягуйся! Ніс його уже сягнув гірських вершин. Генгоро стало важко дихати, але він не вгавав:
— Носе, витягуйся! Носе, витягуйся! Тепер кінчик носа торкався хмари.
Та саме в той час на Небесній Річці будували міст. Якраз тоді, коли там показався ніс Генгоро, теслярі майстрували поруччя.
— А от і стовп!
Нічого не підозрюючи, вони міцно прив’язали поруччя до носа Генгоро. “Ой, ніс уже не видовжується!” — подумав Генгоро і ще дужче забив у барабан, приказуючи:
— Носе, витягуйся! Носе, витягуйся!
Однак ніс уже його не слухався. До того ж, його кінчик почав свербіти.
“Мабуть, за щось зачепився. Треба вкоротити і перевірити”,— вирішив Генгоро.
— Носе, зменшуйся! Носе, зменшуйся!
І ніс почав укорочуватися — та водночас Генгоро завис над землею.
— Ой, що це таке? Хтось тримає мене за ніс! Треба поспішати! Генгоро несамовито бив у барабан і швидко піднявся понад хмари.
Міст уже був готовий, теслярі пішли.
— Який дурень прив’язав мене тут?!
Генгоро розплутав мотузку — і полетів з моста сторчголов.
— Рятуйте! Рятуйте! — закричав він і шубовснув у велике озеро. Захлинаючись водою, Генгоро насилу виплив і раптом відчув, що став
легеньким-легесеньким.
“Ну, дякувати долі, живий!” — подумав він.
Справді, він урятувався, але перетворився у карася.
Ось чому ще й тепер в озері Біва живе риба “генгоробуна” — карась “генгоро”.