Давно колись в одному великому озері була сила-силенна коропів та карасів, а тому на його березі завжди сиділи рибалки.
Та от дивна річ: коли ввечері вони збиралися додому, звідкілясь лунав голос:
— Залиш! Залиш!
Голос наганяв на рибалок такого страху, що вони залишали снасті та улов і тікали додому. Ось чому люди назвали це озеро Залиш.
Якось чоловік на ймення Міцудзаемон, вирушаючи на рибалку, сказав:
— Хоч би скільки мені кричали: “Залиш!” — я не послухаюсь! Цілісінький день не клювало; лиш надвечір Міцудзаемону пощастило витягти кілька рибин.
“Ну, тепер час і додому”,— подумав він і підняв кошичок з рибою. Аж тут, наче з-під землі, пролунало:
— Залиш! Залиш!
— А чого це я маю залишати рибу, якої сам наловив? — вигукнув Міцудзаемон.
По дорозі додому він зустрів вродливу молодицю.
— Пробачте, ви не продали б мені трохи риби? — спитала вона.
— Не можу. Хочу вернутися додому з гостинцем,— непривітно відповів Міцудзаемон.
Обличчя в молодиці посуворішало.
— Тож не продасте? — знову спитала вона.
— Не продам! — відповів Міцудзаемон і подався додому.
— Гей, жінко, подивись-но на мій улов! — похвалився він і помахав кошичком.
— А знаєш, я оце зустрів якусь сердиту молодицю.
— Яку? — спитала жінка.
— Кажу ж тобі — сердиту. Вимагала, щоб я продав їй риби.
— Може, таку? — Жінка повернулася до нього обличчям і вигукнула: — Залиш!
То була молодиця, з якою він недавно здибався.
— Ой, це ти?
Міцудзаемон упав непритомний.
Через якийсь час він прийшов до тями і побачив, що він не вдома, а в лісі, глухому й темнющому. Снастей і риби мовби й не було.
