Жив собі колись у провінції На-гадо один вельможа. Великий мастак поговорити і послухати чиїсь теревені, він розіслав по всіх усюдах таке оголошення: “Хто мене забалакає, за того віддам свою улюблену дочку”.
І тоді посунули до нього юнаки — кожен прагнув йому догодити й стати зятем багача.
Та от біда — вельможа слухав чужі розповіді безперестанку й ніколи не втомлювався. Тож не дивно, що охочі одружитися з його дочкою за день-два знесилювалися й замовкали.
Проте вельможа не втрачав надії.
Одного дня з’явився ще один чоловік, який виявив бажання погомоніти з вельможею.
— Хто ти? — запитав його вельможа.
— Найкращий оповідач у світі,— відповів чоловік.
— Зумієш мене забалакати?
— Нема нічого простішого! — засміявся чоловік і почав:
— Десь колись ріс високий дуб…
— Кажеш — високий?
— Авжеж. Товстелезний, в тридцять три обхвати, а висотою тридцять три тисячі тридцять три кени, три сяку і три суни*…
— Нічого й казати, велике дерево.
— І було на ньому без ліку жолудів — як на небі зірок або піщинок на морському узбережжі…
— Справді, багатенько.
— От достигли жолуді й почали по одному падати. Та оскільки той дуб ріс на скелястому березі озера, то один жолудь падав у воду — буль! — а другий на камінь — бац!.. Один у воду — буль!.. Другий на камінь — бац!.. Буль!.. Бац!.. Буль!.. Бац!.. Буль!.. Бац!..
— Зрозуміло. А далі що?
— А далі один — буль!.. другий — бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!..
— Всі вже попадали?
— Та ні! Буль-бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!… Буль-бац!..
— Ще довго вони падатимуть?
— Досі впала лише одна трильйонна частина жолудів, тож до кінця ще далеко — не одна тисяча років. Так-от, один жолудь — буль!.. Другий жолудь — бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!.. Буль-бац!..
Нарешті оте “буль-бац!” так вельможі набридло, що він не витримав і сказав:
— Годі! Віддам дочку за тебе.
Кажуть, що й після цього вельможа не втратив охоти до балачок, але зятя більше не чіпав.