Жили собі колись в одному селі дід та баба. Були вони лагідні й милосердні на вдачу, такі, що й комахи не зачеплять, і працювали в поті чола від ранку до вечора.
Якось пішов дід у ліс по дрова і так захопився роботою, що й не помітив, як почало сутеніти. Поки збирався у зворотну дорогу, споночіло. Кинувся дід туди-сюди, насилу натрапив на стежку, та в який бік іти — не знає.
“У таку скрутну хвилину надія лише на богів”,— подумав він і впав навколішки.
І боги таки зглянулися на нього: десь далеко заблимав вогник. Дід зрадів і поспішив до нього. Незабаром він уже стояв перед гарним будиночком.
Господиня — жінка похилого віку — вислухала його, запросила у світлицю, нагодувала, а потім сказала:
— Щовечора сюди приходять чудовиська оні й на другому поверсі ділять свою здобич. Але як тільки розвиднюється, вони зникають. Тож будьте обережні, а то з’їдять. Заховайтеся на другому поверсі під оцим солом’яним плащем і ждіть ранку. Як зажевріє небо на сході, стріпніть разів кілька полами плаща і заспівайте по-півнячому. Може, тоді все обійдеться щасливо.
Дід злякався, але дітися було нікуди — і він послухався господині.
Невдовзі знадвору долинув гамір, а за хвилину дім заповнила юрба червоних і синіх чудовиськ.
— Господине, а чого сьогодні тут людським духом пахне? — запитали вони.
— Це вам так здається. Хіба ж у таку глушину забреде людина? Чудовиська заспокоїлися і, посідавши колом, заходилися ділити здобич. Через якийсь час на сході пояснішало, і дід вирішив, що настала
пора діяти: стріпнув полами солом’яного плаща і тричі кукурікнув, як півень. Чудовиська перелякалися, закричали: “Ой, уже розвиднилося!” — і, залишивши на підлозі розсипані гроші, майнули надвір.
Дід згріб скарби докупи і, розпитавши в господині, як вибратися з лісу, надвечір того самого дня повернувся додому.
На радощах баба аж заплакала, коли побачила таке багатство й дізналася про дідову пригоду.
Та жила поряд з ними жадібна сусідка. “Чого це дід та баба так заметушилися?” — подумала вона й зазирнула нишком у їхню світлицю. Там на підлозі лежали срібні та золоті монети.
Жадібна сусідка не витримала й стала розпитувати, де вони роздобули такий скарб. Дід нічого не приховував — розповів усе як було.
— Може, й мені туди піти? — промовила сусідка й почала збиратися в дорогу.
— Не йдіть. Як вам треба грошей, то я поділюся своїми. Божа ласка, яка мені випала, може не повторитися,— відраював дід сусідку.
Але вона пустила повз вуха його слова й подалася до лісу. Дочекалася сутінків і пішла на вогник. Із старою господинею дому, перед яким опинилася, привіталась сухо і, піднявшись на другий поверх, сховалася в кутку під солом’яним плащем.
Опівночі з’явилися чудовиська.
— Господине, а чого це так пахне людським духом? Стара насилу заспокоїла їх, і вони почали ділити здобич.
Жадібна сусідка не могла відвести очей від такої сили-силенної грошей і, не дочекавшись світанку, тричі кукурікнула по-півнячому. Чудовиська посхоплювались на ноги, кинулися на сусідку і з’їли її без останку.
