Давно це було.
Одного дня зустрілися на дорозі лисиця і видра.
— Видрочко, я так рада тебе бачити! Збиралася оце до тебе йти,— сказала лисиця.
— Невже? В якійсь справі?
— Ні, просто так. Вирішила подружити з тобою і подумала: ми могли б запрошувати одна одну в гості,— відповіла лисиця.
— Справді! Але спершу приходь ти до мене. Бо я риби наловила. Лисиця погодилася. Завітала вона до видри, поласувала коропами
та вуграми, а на прощання сказала:
— Щиро дякую за частування. Завтра ввечері приходь ти до мене. Тільки обов’язково.
Наступного вечора видра йшла до лисиці і все думала: “Чим же вона мене пригощатиме?”
Переступила видра поріг, дивиться — ніяких страв на столі нема, а лисиця сидить, утупивши погляд у стелю.
— Лисичко, що з тобою?
— Видрочко, пробач! Мені наказали дивитися на стелю й не ворушитися. Приходь, будь ласка, завтра.
Розчарована видра подалася додому.
Наступного вечора вона знову прийшла до лисиці. Дивиться — на столі пусто, а лисиця сидить у глибокій задумі.
— Лисичко, що з тобою?
— Видрочко, пробач. Я сьогодні збиралася тебе почастувати, але, на жаль, не спіймала жодної рибини.
Видра здогадалася, що лисиця її дурить.
— То, може, я тебе навчу, як рибу ловити? — запропонувала видра.— Піди на річку такого зимового вечора, як сьогоднішній, і вмочи хвіст у воду. Побачиш — до нього начіпляється сила-силенна риби.
— Справді, гарний спосіб ловити рибу! — зраділа лисиця.
Побігла вона на річку, опустила хвіст у воду і терпеливо чекає. Че-кала-чекала, аж поки хвіст обважнів. “Ого, напевно, риби начіплялося!” — подумала лисиця.
Настав ранок, звідусіль позбігалися на річку люди.
— Дивіться, дивіться, он лисичка! — гукали вони.
Лисиця почула голоси, злякалась і хотіла дременути. Але хвіст не пускав — примерз до криги. Лисиця смикалася-смикалася, аж поки хвіст у неї відірвався.
— Ой!..— зарепетувала вона і, затуливши лапою обрубок хвоста, майнула в гори.
