Жила собі колись удова з трьома вірними синами. Та от якось вона захворіла і швидко почала сохнути.
— Мамо, може, ви чогось хочете? — питали стурбовані сини.
— Медових груш, що ростуть у горах.
Люди казали, що ті груші дуже смачні, але кожен, хто по них ходив, додому не вертався — потрапляв у лапи страшного перевертня.
— Гаразд, я принесу,— відповів найстарший син — Таро.
Узяв він кошик і пішов у гори. Іде та йде, коли бачить — на великій скелі сидить зморшкувата бабуся.
— Гей, хлопче, куди йдеш?
— У гори по медові груші. Покажіть мені, де вони ростуть. Бабуся йому на це:
— Не йди туди, хлопче! Там живе страшний перевертень, він тебе з’їсть!
— Ні, я піду!
Бабуся довго його вмовляла, але Таро стояв на своєму. Кінець кінцем вона сказала:
— Ну що ж, іди. Як дійдеш до роздоріжжя, побачиш три дороги, а коло них — три бамбуки. Вибирай ту, де бамбук шелестітиме: “Ше-лесь-шелесь… іди”.
Пішов Таро. Аж ось і роздоріжжя — три дороги і три бамбуки.
“А чи варто довіряти старій?” — подумав Таро й подався дорогою, біля якої бамбук шелестів:
“Шелесь-шелесь… не йди”.
Незабаром він побачив велике болото, а на його берегах — груші, що аж угиналися від плодів.
— Чудово! — зрадів Таро і поліз на дерево. Та коли глянув униз — побачив свою тінь. І в ту ж мить вода у болоті сколихнулася, з-під неї вигулькнуло чудовисько, схоже на восьминога, і проковтнуло його.
Довго вдома чекали, що Таро повернеться, але так і не дочекалися.
— Гаразд, цього разу піду я,— мовив середущий син Дзіро.
Як і старший брат, він не послухався бабусі; пішов тією дорогою, біля якої бамбук шелестів: “Шелесь-шелесь… не йди”. Він теж потрапив у лапи перевертня.
Коли й середущого брата не стало, найменший, Сабуро, сказав:
– Тепер моя черга!
– Пішов він у гори і побачив на скелі бабусю.
— Куди йдеш, хлопче?
— У гори по медові груші.
— Не йди туди, хлопче. Там тебе з’їсть страшний перевертень! Вертайся мерщій додому!
Тоді Сабуро розповів бабусі, що його старші брати пропали, а вдома чекає хвора мати.
— Ну коли так, то йди. Але не забувай моїх порад,— сказала бабуся і дала йому гострий меч.
Хлопець подякував, повісив меча на пасок і рушив дорогою, біля якої бамбук шелестів: “Шелесь-шелесь… іди”.
Іде він та йде, коли дивиться — перед ним річка, а по ній пливе червона чашка.
Сабуро виловив її, засунув за пазуху.
Аж ось і велике болото, а на його берегах — груші із медовими плодами.
Сабуро зрадів і вже збирався лізти на дерево, та війнув вітер, і груші заспівали:
На сході — страшно,
На заході — жахно,
На півночі — твоя тінь,
На півдні — безпечно, дзілінь-дзілінь…
“Значить, треба лізти на грушу, що на південному березі болота”,— подумав Сабуро.
Як подумав, так і зробив: видряпався на дерево й нарвав груш.
Та коли злазив, перебрався на гілку сусіднього дерева. І саме тоді на воду впала його тінь. Чудовисько як побачить її та як вискочить!
Сабуро схопив меча, що подарувала бабуся, і сіконув перевертня. Той ураз сконав.
Хлопець розпоров йому живіт і випустив своїх братів, напоїв їх з чашки болотною водою — і вони поволі ожили.
Брати повернулися додому втрьох. Почастували матір смачними медовими грушами, і вона одужала.
