Давно-давно колись жили собі в мирі та злагоді дід і баба.
Одного дня дід подався в поле сіяти ячмінь. Брав жменю зерен і розкидав, приспівуючи:
Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!
Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!
Аж тут де не взявся танукі* – та й ну перекривляти діда:
Зогнийте, зернятка, зогнийте,
Щоб з тисячі лишалося одне!
“Який вредний танукі!” — розгнівався дід і кинувся до танукі, але той показав йому язика й дременув у гори.
3 досади дід мало не тупав ногами. Вирішив він упіймати танукі й покарати. Обмазав пеньок, на якому той сидів, клеєм, а тоді знову почав сіяти ячмінь і приспівувати:
Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!
Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!
Тим часом танукі знову прибіг і, всівшися на пеньку, почав перекривляти діда:
Зогнийте, зернятка, зогнийте,
Щоб з тисячі лишилося одне!
Дід кинувся з мотузкою до танукі. Той висолопив язика і хотів був дременути, та не зміг — приклеївся до пенька.
— От, голубе, ти й попався! — мовив дід і, спутавши танукі мотузкою, поніс його на спині додому.
— Стара, я впіймав танукі! Звари з нього юшку!
— Який гладенький! Зараз же приготую вечерю,— зраділа баба.
— А я піду на часинку до міста дещо купити,— сказав дід і, підвісивши танукі в кухні на мотузці, пішов.
Баба заходилася ліпити просяні коржики для діда.
Якийсь час танукі висів мовчки, а тоді обізвався людським голосом:
— Господинонько, як вам, певно, важко місити ці коржики! Коли хочете, я вам допоможу. Тільки розв’яжіть мотузку.
— А ти не обдуриш?
— Та хіба я на таке здатен?
— Хай буде по-твоєму,— погодилася добра баба і, спустивши танукі на землю, розв’язала мотузку.
Зраділий танукі взяв у лапи товкачик і почав товкти просо для коржиків, примовляючи:
— Ліпіть, господинонько, коржики, ліпіть, ліпіть!
Та коли стара присіла навпочіпки, танукі як лусне товкачиком її по голові! Баба впала на землю мертва.
— Так тобі й треба! — вигукнув танукі й дременув у гори.
— Який жах! — заголосив дід над бабою, коли повернувся додому. Почув заєць, як дід плаче, та й питає:
— Діду, що сталося?
— Нечуване лихо: танукі вбив стару! — відповів дід крізь сльози.
— Заспокойтеся, діду, я помщуся за вашу бабу,— мовив заєць і зник. Якось заєць ламав у горах бамбук. Підійшов до нього танукі та й
питає:
— Зайче, навіщо тобі бамбук?
— Скоро зима, зроблю собі з нього хатку.
— Я тобі допоможу! Хочеш?
— Коли твоя ласка.
Заєць і танукі наламали два оберемки бамбуку і закинувши їх собі на спину, пішли вузенькою гірською стежкою.
Танукі, який йшов попереду, почув, ніби хтось черконув кременем.
— Зайче, що це тріщить?
— Це пташка трісьтрісь з гори Трісьтрісь віщує, що скоро зима.
— Невже?
Танукі знову рушив, а заєць підпалив бамбук на його спині. Бамбук спалахнув і затріщав. Танукі злякався і, намагаючись скинути із себе вогонь, заволав:
— Рятуйте! Рятуйте! І побіг світ за очі.
Минуло кілька днів. Заєць майстрував човен з кедрового стовбура. Підійшов до нього танукі з обсмаленою спиною та й каже:
— Ну й підвів ти мене того разу!
— Та що ви! Я вперше вас бачу! Ви, певно, із кимось мене сплутали,— відповів заєць байдужим голосом.
— Невже? Невже я помилився? — здивувався танукі. А тоді спитав: — Що це ти робиш, зайче?
— Скоро настане зима, в горах нічого буде їсти. Тож я майструю човен. Ловитиму рибу в річці.
Танукі теж закортіло мати човен.
— Слухай-но, зайче, зроби й мені човен!
— Гаразд! Собі зроблю з дерева, а тобі — з глини.
— Нехай буде по-твоєму.
Танукі приніс глини, і заєць, перемішавши її з сосновою живицею, зліпив човен.
Коли обидва човни — глиняний і дерев’яний — були готові, заєць спустив їх на воду й сказав:
— Ну, то їдьмо рибалити!
— їдьмо,— погодився танукі й сів у глиняний човен.
Незабаром вони випливли на середину річки. Та глиняний човен почав м’якнути й поволі тонути.
— Ой! Мій човен тоне! Зайче, рятуй! — заволав танукі.
Тим часом глиняний човен розвалився і разом з танукі пішов на дно. Заєць приплив до берега, вистрибнув з човна й помчав до діда.
— Діду, я помстився! —
Дякую! Дякую! — відповів дід і витер сльози.
* Танукі — єнотоподібний собака.